Хіромічі Нагано (1947–2017) — видатний японський майстер айкідо йошинкан (8-й дан), чия діяльність стала фундаментальною для розвитку цього напряму в Європі. Будучи одним із небагатьох іноземних учи-деші легендарного Годзо Шіоди у зрілому віці, він поєднав сувору технічну базу школи з глибоким філософським розумінням бойових мистецтв. У 1980-х роках Нагано сенсей заснував своє додзьо в Мюнхені, перетворивши Німеччину на головний осередок Йошинкан на континенті. Його регулярні візити до України заклали основу для формування професійної української школи, виховали плеяду майстрів і закріпили високі стандарти технічної чистоти, які вітчизняні послідовники підтримують і донині.
Розмова з сенсеєм Хіромічі Нагано під час осіннього семінару, 01 листопада 2009 р.
— Сенсею Нагано, коли і як Ви потрапили до Йошинкан Хомбу Додзьо?
— Це доволі довга історія, і якщо я почну розлого розповідати, це забере чимало часу. Але якщо стисло… Це сталося приблизно у 1984 році. Мені написав один мій друг, який мешкав тоді в Мюнхені. Він хотів скласти іспит на 5-й дан Кодокан Дзюдо. Оскільки він жив у Німеччині, такої можливості він не мав. Якби він отримав рекомендацію майстра дзюдо з поліції Токіо, то проблем би не виникло.
Аби роздобути таку рекомендацію, я завітав до свого колишнього вчителя дзюдо. Він запевнив мене, що з дипломом усе буде гаразд, а потім запитав: — Що ти робиш у Японії? Ти ж, за ідеєю, мав би зараз бути в Німеччині? — Я хочу глибше вивчати айкідо, — почав пояснювати я, — тому повернувся до Японії і зараз тренуюся у майстра Шімізу в школі Тендо-рю. — А ти чув про школу Йошинкан? Чи не хотів би ти займатися там? — запитав майстер. — Так, я дуже хочу! Але в мене немає рекомендацій. — Добре, — відповів він. — Я знаю Кьоїчі Іноуе. Він мій найкращий друг.
Після цього він одразу зателефонував сенсею Іноуе і домовився про зустріч. Опівдні ми побачилися. Сенсей Іноуе запросив мене на обід, зателефонував Канчо Шіоді й отримав для мене дозвіл. Так за один день вирішилися всі ці питання.
— Хто викладав у Хомбу Додзьо в той час?
— Головним інструктором у Йошинкан Хомбу Додзьо був Такено Такафумі Шіхан, другим — Чіда Цутому Шіхан, далі йшли Сакурай, Накано, Жак Пайє, Андо Тсунео, потім — я, Тіно, Юяма, а також перша дружина Андо, вона тоді теж була учи-деші.
— Ви назвали і інструкторів, і учи-деші. Хто з них саме викладав?
— Усі ці люди були інструкторами. Бути учи-деші означає водночас навчатися і викладати. До полудня тривали спільні тренування, а після полудня інструктори роз’їжджалися викладати у різні додзьо. Проте ми, троє молодих учи-деші, щонайменше пів року лише тренувалися з ранку до вечора, не викладаючи. Тільки після завершення десятимісячного інструкторського курсу нам надали дозвіл на викладання.
— Сенсею, скільки Вам було років, коли Ви стали учи-деші?
— Коли після Тендо-рю Айкідо я потрапив до Йошинкану, мені було близько 36 років.
— Мабуть, важко в такому віці тренуватися настільки інтенсивно? Інші учи-деші були значно молодшими за Вас.
— Це правда. У 1977 році ми, троє японців, відкрили в Німеччині своє Додзьо «Будокан». Один мій друг практикував карате, інший — карате і дзюдо. Я займався дзюдо та айкідо, тож зрештою не мав проблем і з дзю-дзюцу. У мене тоді був 2-й дан карате (Шоріндзі Кемпо), зараз маю 2-й дан Годзю-рю. Якщо поєднати дзюдо та айкідо, то вийде дзю-дзюцу. Тому в мене не було потреби надто заглиблюватися в його вивчення.
А от вивчати айкідо дуже і дуже складно. Я перейшов з дзюдо на айкідо. У дзюдо переможцем вважають того, хто зможе перекинути суперника на землю. В айкідо ж немає ні переможця, ні переможеного. Айкідо завжди пов’язане з душею людини, в його основі лежить непроста філософія. Близько шести років я дедалі глибше занурювався в айкідо [в Німеччині], а потім зупинився. Вирішив їхати на навчання до Японії. Японське прислів’я каже: «Якщо починаєш якусь справу, присвяти себе їй, наполегливо працюй над нею не менше трьох років». У мене з'явилася мета. Я подарував Додзьо своїм друзям, не взявши з них нічого. Протягом року я працював електриком з 6-ї ранку до 1-ї дня, аби накопичити гроші на поїздку. Зрештою я вирушив до Японії.
— Які Ваші найяскравіші враження від курсу Шенсюсей?
— Щороку Хомбу Додзьо проводило курс Шенсюсей. Я потрапив на 21-й. Вранці та після полудня ми завжди займалися разом. Середній вік учнів був 23 роки. Я був найстаршим, мені було близько 36–37 років. Вражаюча різниця! Але дух мій був міцним, і фізичне здоров’я не підводило. В інших траплялися негаразди.
Щодо спогадів, варто зазначити таке: молоді люди не мають великого життєвого досвіду. Це суттєвий недолік. У мене цей досвід був, і він багато дає. Я знав, наприклад, що таке радість праці. Взимку на вулиці досить холодно. Основне прибирання проводилося всередині Додзьо (туалет, кухня, кабінет). Це були наші щоденні обов’язки. Але зовні ніхто не прибирав — ані паркувальний майданчик, ані територію навколо. Трава була висока, ніхто цим не переймався. Тоді я став прибирати щодня. Сьогодні вичистив від бур'яну одну триметрову ділянку, завтра — іншу. За тиждень навколо стало чисто. На парковці вміщувалося близько 20 авто. Кожен перехожий кидав на землю якщо не недопалок, то стаканчик з-під Coca-Cola. Все було засмічене. Я прибирав кожного дня. Через тиждень усе сяяло. Коли людина перебуває в чистому місці, вона не стане смітити. Так само я прибрав і на ділянці сусідів. Тоді сусід зателефонував у Додзьо зі словами вдячності: «Дуже дякую! Ваші учи-деші прибирають і нашу територію». У Додзьо запитали: «Хто це робить?». Я відповів: «Я!». Кажуть: «Добре!».
Одразу після цього, вже на третій місяць мого учи-деші, Канчо Шіода присвоїв мені 5-й дан. Усі були здивовані: «Хто такий цей Нагано?!». Того ж вечора всі власники чорних поясів приходили до мене вітати. Двадцятеро людей намагалися відпрацювати на мені кидки на татамі. Я ж був абсолютно спокійний і холодний: «На здоров’я! Без проблем!». За два тижні у них зник інтерес тренуватися зі мною: я ніколи не сердився, не реагував, залишався незворушним. Якби я почав лютувати, вони б зраділи. Я знав, як слід поводитися в такій ситуації. Люди це зрозуміли, прийняли і усвідомили, що суперничати зі мною немає сенсу.
— Яким був Канчо Годзо Шіода в Додзьо і поза ним?
— Моя мама пішла з життя 25 лютого 1984 року. Через тиждень після її смерті, на початку березня, я вперше зустрівся з Канчо. Він був у костюмі та краватці. Це був чоловік дуже маленького зросту. «Овва!» — здивувався я. Моє уявлення про нього було зовсім іншим. «Невже це і є той славетний майстер айкідо?» — одразу подумав я. Потім з’явилася якась дитяча думка: «Якщо я зараз його схоплю, цікаво, що станеться?..» Адже він був таким маленьким!
Наступного дня на тренуванні, коли я побачив Канчо, виникло враження, ніби він виріс і став величним, як гора Фудзіяма. Різниця між тим, коли він був у костюмі, маленьким і худим, і тим, коли він вдягнув догі і виглядав велетнем, була неймовірною. А коли я вперше схопив його за руку, виникло відчуття, ніби моя рука перетворилася на електрод. Канчо розвернувся — і я злетів угору, як ракета. Це був шок. Таких майстрів я ще ніколи не бачив. Тому я дуже щасливий, що в цьому житті мені вдалося познайомитися з такою великою людиною. Мені пощастило побачити свою мету в айкідо — стати таким, як Канчо Годзо Шіода.
На святах чи вечірках спочатку всі сиділи зосереджені й серйозні. Потім Канчо вставав, починав веселитися, танцювати — і тоді всі починали усміхатися. Приміщення наповнювалося теплом, у нього з’являлося нове серцебиття. Канчо пив небагато, але дарував людям багато радості. Це дивовижно. Я теж хочу стати такою людиною.
— Чим відрізнялися тренування Годзо Шіоди від занять інших інструкторів?
— Різниця була величезною. Вся річ у тім, що Годзо Шіода пройшов війну. Війна — це питання життя і смерті. Інші інструктори ніколи не переживали нічого подібного. Люди, які бачили війну, почасти «шалені». Мій батько такий самий. Ті, хто народився після війни, не стикалися з такими ситуаціями. Але це колосальний досвід. З одного боку добре, що нам не довелося це пережити, з іншого — шкода.
Я пам'ятаю свою молодість. Мені довелося брати участь у сутичці на вулиці. Мав розбіжності з якудза (японськими гангстерами). Я йшов, а вони — назустріч. Усе відбулося дуже швидко. Я мав втекти протягом двох з половиною хвилин, інакше з’явилася б поліція. У Токіо поліція прибуває саме за цей час, а не за 20 хвилин. Тому треба встигати швидко зникнути. Один раз я схибив, але це вже інша історія… (пауза).
Я був поліцейським, і якось мені довелося провести ніч у в’язниці. Вранці я підвівся, підійшов до ґрат і тихо звернувся до службовця: — Перепрошую! Я теж поліцейський. — Що-що? Який відділок? Я відповів. — Який номер телефону? Я сказав, службовець зателефонував і отримав підтвердження. Після цього поліцейською машиною мене доправили до рідного відділку до шефа. Зазвичай за таке виганяють. Але як покарання мені довелося тиждень безвиїзно перебувати у своїй кімнаті. Дозволялося тільки в туалет, душ або поїсти. Решту часу — в чотирьох стінах. Один-два дні — нормально, нічого не треба робити. Третій, четвертий дні вже тягнуться повільно. 24 години здавалися нескінченними! Я був надзвичайно радий, коли ті 7 днів минули. Понад усе я хотів піти на тренування з дзюдо. Це було моє останнє покарання.
— Кого ще, крім Канчо Шіоди, Ви вважаєте своїми головними вчителями?
— Таких великих учителів, як Годзо Шіода, я більше не зустрічав. Наприклад, сенсей Іноуе — надзвичайно досвідчена людина з великим серцем, його технічний рівень дуже високий, але він не сягає рівня Годзо Шіоди. Техніка Шіоди була неперевершеною. Серед інших я б відзначив сенсея Чіду та сенсея Такено. Вони теж чудові майстри з дуже якісною технікою.
За людськими якостями я, безперечно, вважаю своїм учителем сенсея Іноуе. Саме він привів мене в Йошинкан Айкідо, і я йому безмежно вдячний. Я хочу зберегти ці стосунки «майстер — учень» назавжди. Навіть коли сенсей Іноуе піде з цього світу, він залишиться моїм наставником. Коли я був учи-деші, інші майстри теж мені допомагали, але найбільше я запозичив у сенсея Іноуе.
А Шіоду сенсея взагалі неможливо з кимось порівняти. Подібних йому я не знаю. Хіба що в дзюдо був такий майстер — Ісао Окано. Штовхаєш його — він не опирається, тягнеш — не опирається, а потім раптом опиняєшся на підлозі. «Що сталося?!» — а я вже лежу. Я не міг збагнути, що відбулося. Ісао Окано був неймовірно швидким, він був олімпійським чемпіоном. Ми з ним боролися в одній ваговій категорії — до 80 кг. Він був трохи нижчим за мене, близько 1.70 м. Але його швидкість… Тричі я опинявся на татамі: «Як це сталося?!». На четвертий раз я помітив: ага, це була контртехніка! Я був щасливий боротися з ним, попри те, що не мав жодного шансу. Це приносило справжнє задоволення.
— Сенсею Нагано, у чому, на Ваш погляд, сила і головний секрет Йошинкан Айкідо?
— Кожне бойове мистецтво — це «shin gi tai». «Shin» — це чиста душа, «gi» — техніка. Інакше кажучи, «чиста техніка тренує тіло». Якщо є ці три складові, можна досягти високої мети. Але багато людей часто втрачають якийсь із цих моментів.
Для мене айкідо — це серйозна частина життя. Тому я сподіваюся, що колись зможу наблизитися до рівня Годзо Шіоди. А краще — перевершити його! Канчо Шіода та сенсей Іноуе хотіли б цього від своїх учнів. І я стараюся. До цього слід ставитися дуже серйозно, не бавитися. Цьому я навчився у Годзо Шіоди. Інші стилі, як-от Айкікай, для мене виглядають радше як гра, як отримання задоволення. Шіода сенсей на татамі завжди був гранично серйозним. Коли він навчав, він міг усміхатися. Але коли він просто з'являвся в Додзьо, навколо западала тиша. Всі припиняли балачки й метушню, миттєво виникала атмосфера зосередженості. Кожен чекав на команду і пильнував у обидва ока.